Етапи становлення генеалогії

Генеалогія – одна з найдавніших історичних дисциплін, оскільки інтерес до свого походження був притаманний людині від початку.

В епоху родового ладу знання про етногенез народів, про предків і їх героїчні подвиги передавалися в усних переказах. Уявлення про кровну спорідненість в ту епоху були невід’ємною частиною суспільної свідомості і культури суспільства, вони допомагали уникнути шлюбів між родичами. Найбільш ранні відомості про походження народів, племен і окремих родів збереглися в етногенетичних переказах і міфах.

Розвиток генеалогії пов’язано із зародженням класового суспільства, при появі якого виникла потреба в знанні спорідненості вождів, царів та інших правителів. Крім того, в суспільствах минулих епох знання родоводу було необхідно для визначення ступеня споріднення і принципів успадкування титулів і майна.

До числа найдавніших письмових джерел з генеалогії можна віднести реєстри єгиптян, розповіді Геродота, сімейні звістки римлян.

В епоху раннього середньовіччя складання генеалогій знову набуло усну форму, і було особливим жанром поетичної творчості. Професійні співаки і билин вплітали в свої епічні пісні родоводи вождів і королів. Епос тих часів частково дійшов до наших днів, і містить цікаву інформацію для фахівців, хоча цінність епічних пісень як джерела з генеалогії значно знизилася через присутність численних фантастичних сюжетів. Найбільш добре збереглися ісландські родові саги, що відрізняються історичною достовірністю, тому що сімейна традиція не допускала довільного трактування родоводів, і перешкоджала внесенню в саги міфологічних елементів. Але зазвичай епічні твори викладали покоління за поколінням історію династії вождя або короля, зводячи її до якогось місцевого язичницького божества. А коли в Західній Європі почало поширюватися християнство, родоводи правлячих династій стали зводити до Ною і Адаму, не виключивши з них античних богів і героїв і місцевих язичницьких духів.

Розквіт прикладної генеалогії почався в Західній Європі в період розвиненого середньовіччя, коли з розвитком дворянського стану оформилися правові норми, які давали йому численні права і переваги. Свобода, участь у політичній владі, управлінні і військовій справі перетворилися на спадкові привілеї. Питання походження і споріднення набули особливого значення, і феодали стали ревно охороняти свої привілеї. Протягом життя дворянин неодноразово мав пред’явити докази чистоти крові: при посвяченні в лицарі, при присвоєнні герба, при вступі в шлюб. Родоводу підкріплювалося і право брати участь у лицарському турнірі.

У зв’язку з новими обставинами генеалогія початку стає на наукову основу. Її розвиток ішов паралельно з геральдикою, і саме герольди стали першими професійними знавцями генеалогії. Спочатку їх обов’язком було прославляти учасників лицарських турнірів і давати про них довідки. Для цього герольди збирали інформацію про походження і родоводів різних представників дворянства. А пізніше на підставі цих відомостей було складено найдавніші в Західній Європі родовідні книги, що містили родоводу в додаток до наведених там лицарським гербів. Згодом родовід, складена і зафіксована герольдами, набула характеру юридичного документа.

У XV в. почався загальний підйом науки, властивий Ренесансу. У генеалогії це виразилося в появі цінних довідників з історії правлячих династій, почали формуватися перші генеалогічні колекції, розраховані на використання фахівцями, фіксація родинних зв’язків стала проводитися в зручній графічній формі генеалогічної таблиці. При складанні родоводів крім усних переказів стали використовуватися документи – копії з капітуляріїв, грамоти, виписки з хронік.

“Золотий вік” генеалогії доводиться на XVI-XVII століття. У цей час нові багаті сімейства, вихідці з буржуазних верств, прагнули обзавестися родоводами, належними новому положенню. Виникло безліч фальшивих генеалогий. І в генеалогії стали застосовувати критичне вивчення джерел, на яких грунтувалися родоводи. Найяскравішим прикладом нового підходу до генеалогії стали т.зв. “Візитації”, що проводилися англійськими герольдами в період з часів правління Генріха VIII по кінець XVII століття. Герольди об’їхали всі графства країни, перевіряючи родоводи місцевого дворянства, звіряючись при цьому з усіма можливими джерелами. Родоводи, які витримали перевірку, заносилися в “Книгу візитації”, реєструвалися в герольдії, і отримували юридичну силу. А тих, хто незаконно привласнив собі родоводи, позбавляли титулів. Подібний контроль над достовірністю родоводів здійснювався всюди в Європі. У Франції незаконне присвоєння титулу тягло за собою великий штраф, а підробка документів, що засвідчують дворянство – посилання на галери.

Перевіряючи родоводу, герольди зібрали величезний фактичний матеріал, на підставі якого в XVI-XVII ст. було створено безліч довідників по генеалогії королівських і аристократичних родів.

Розквіт генеалогії спостерігався в XV-XVI ст. і на Русі. До XV ст. основні відомості про родинні зв’язки на Русі містилися в літописах, актах і листуванні. Уже в найдавніших руських літописах присутні перерахування великих і удільних князів, а в новгородських літописах навіть наводяться списки посадників і інших посадових осіб, що супроводжуються генеалогічними відомостями. З к. XV-XVI ст. при обгрунтуванні прав на престол використовувалися легенди про походження династій, і, зокрема, поширені на Русі і в Великому князівстві Литовському версії про сходження великокнязівських пологів до римського імператора Августа.

Велику роль у розвитку російської генеалогії зіграло місництво. Сформувалися Боярська Дума і Государев двір, зв’язок з якими визначалася походженням. Представники Государева двору і Боярської думи постійно затівали суперечки про знатності і рід своїх предків, прагнучи зайняти більш чільне місце при дворі. Заходи, спрямовані на врегулювання цих суперечок, виявилися в тому, що з кінця XV в. в актах почали траплятися родоводи вказівки, а в першій половині XVI ст. складаються перші приватні родословцев – книги, що містили списки осіб однієї прізвища або кількох споріднених по порядку низхідних поколінь. З тих пір в Росії був прийнятий принцип складання покоління розписів спадного спорідненості, так як майно наследовалось від батька до сина, а при призначенні на посаду враховувалася служба предків по батьківській лінії. У XVI ст. на Русі з’явилися спеціальні посади і установи, що займаються збором і обробкою генеалогічної інформації та офіційним твердженням документів, які б засвідчували походження особи. Функції російських посадових осіб схожі з функціями західноєвропейських герольдів. З 40-х років XVI ст. в Росії почали створюватися родовідні книги, а в 1555 р був складений “Государев родословец”, що містив генеалогічні розписи осіб, що входили в Государев двір.

В процесі затвердження провідної ролі дворянства виникла необхідність збору та подання до державних установ генеалогічних даних для підтвердження прав на службові місця і володіння землею. Їх збором і перевіркою займався Розрядний наказ. У 1682 р після скасування місництва в цьому наказі була створена “родовід справ палата”, яка проіснувала до 1700 року. Там була складена “Оксамитова книга” – звід дворянського родоводу, куди увійшли найбільш знатні прізвища, найцінніше джерело з російської генеалогії.

У XVI-XVIII ст. в Західній Європі виник науковий інтерес до теоретичної генеалогії. У 1721 р в Віденському університеті з’явилася перша кафедра теоретичної генеалогії, де розроблялися підручники і курси лекцій, удосконалювалися методи складання родоводів таблиць і розписів, системи нумерації спорідненості.

Епоха буржуазних революцій XVII-XIX ст. викликала падіння інтересу до прикладної генеалогії, традиційно займалася виключно аристократичними родинами. Але теоретична генеалогія продовжувала розвиток: у Франції, Англії, Німеччини вийшов ряд великих робіт, присвячених історії як великих аристократичних родів, так і провінційного дворянства. Німецькі вчені – лідери теоретичної генеалогії – вперше стали розробляти генеалогію, як допоміжну історичну дисципліну, яка стоїть в одному ряду з геральдикою, хронологією, дипломатикою.

У Росії в кінці XVII-XVIII ст. прикладна генеалогія занепала, оскільки зі скасуванням місництва перед дворянством відкрилася можливість вислуги, не обмеженої родоводами привілеями, а “Табель про ранги” і взагалі давала можливість підвищення на службі для представників будь-яких станів. Проте, в 1721 р в складі Сенату була створена Герольдмейстерская контора (пізніше – Департамент герольдії, Герольдія), що відала питаннями про приналежність до дворянства, присвоєння гербів, що займалася складанням списків дворянства. Після публікації “Жалуваної грамоти дворянству” 1775 р практичної генеалогією стали займатися губернські дворянського зібрання, відсилає матеріали в Герольд. Паралельно в Росії, як і в цілому в Європі, йшов процес становлення генеалогії як наукової дисципліни. Її дані широко використовувалися в працях В.М. Татіщева, Г.Ф. Міллера і інших істориків. З кінця XVIII в. в Росії вийшло безліч публікацій родоводів документів, наукових праць з окремих сімей, зведених генеалогічних довідників.

У XVIII-XIX ст. в Європі спостерігалася нова хвиля інтересу до генеалогії. Вона активно розвивалася в Угорщині, Голландії, Бельгії, Польщі, Скандинавських країнах. Походження предків – вихідців з Європи – стало привертати увагу американців. У другій половині XIX ст. модним захопленням стала участь у всіляких місцевих історичних, антикварних і генеалогічних товариства. Виникло безліч періодичних видань, що публікують генеалогічні матеріали. У XIX – початку XX ст. крім традиційних досліджень по дворянству з’являлися перші роботи по родоводів представники не дворянських станів, перш за все буржуа. У Росії спостерігалася аналогічна картина, тут виникли Русское генеалогічне і Історико-родовідне суспільства, які вели дослідження з генеалогії та видавали Праці, де публікувалися теоретичні статті та матеріали дворянських сімейних архівів. У Петербурзькому і Московському археологічних інститутах читалися лекції з генеалогії.

На початку ХХ ст. з’явилися роботи професора Віденського університету О. Форста де Батталья, в яких велика увага приділяється новими напрямками генеалогії, критиці джерел та методикою роботи з ними. Фахівці різних країн досі займаються подальшою розробкою цих питань. Характерна риса генеалогії ХХ ст. – прагнення до актуалізації досліджень, пошук в них нових аспектів, зближення генеалогії з іншими дисциплінами. Важлива тенденція сучасних робіт – звернення до походженню дворянських сімей – селянства, бюргерства, купецтва, чиновництва. Для цих досліджень залучаються нетрадиційні джерела – приватні акти, контракти, документація міських магістратів, судові протоколи, податкові списки, документи про масові амністії і т.п. Це дозволяє відновити історію сімей практично будь-якого соціального статусу, навіть найманих працівників і підмайстрів.

Важливим є і те, що сучасна генеалогія приділяє велику увагу спорідненості по жіночій лінії, яка не мала практичного значення в середні століття, але дуже важливо для виявлення генеалогічних закономірностей, для соціальної демографії. Вивчення прямого споріднення по жіночій лінії відкриває нові перспективи і в розробці проблем політичної історії. Так, при обліку зв’язків не тільки по чоловічій, а й по жіночій лінії істотно уточнюються уявлення про міжнародний характер династичних зв’язків, про стійку залежність політичних інтересів і міркувань кровного споріднення.

Успіхів у пошуку.