Якщо ім’я та місце проживання стали основними засобами індивідуалізації людини, то соціальне становище, а раніше – станова приналежність, виступають в якості засобу категоризації, тобто розподілу населення по окремим соціальним категоріям: дворянство, духовенство, купецтво, міщанство, селянство. Подібного роду категорії вводилися з метою створення свого роду ранжирування різних груп населення, оскільки засновані на різному статусі цих груп і відповідно, різних правах.
Вказівка на станову приналежність (звання, заняття) в ідентифікаційних документах входило в мінімальний набір необхідних відомостей про людину і було настільки ж обов’язковим, як і вказівка імені. Звання вважалося свого роду «вродженої» характеристикою людини, його породи, назавжди закріпленої за ним, і визначалося за походженням, тобто ким були батьки і, глибше, предки. Лише з появою можливості переходу в інший стан (а таку можливість в після петровський час давало досягнення певних чинів по службі, а крім того, освіту і почесне громадянство) відношення до цієї характеристики починає змінюватися.
На рубежі XIX-XX століть офіційна точка зору на соціальний устрій Росії все менше відповідала реальним соціальним ідентичностей. Якщо судити за матеріалами Першої Всеросійської перепису 1897 року, населення імперії класифікувалося за традиційними становим категоріям. У той же час самі громадяни користувалися змішаними визначеннями свого соціального статусу, серед яких вельми поширені були вказівки на рід занять – наприклад, «викладач гімназії» або «інженер», «службовець банку» та інше.
Нова епоха почалася з скасування станів і чинів. Одним з перших декретів радянської влади скасовувалися всі існуючі «станові розподілу громадян, станові привілеї та обмеження», а також чини і титули: «… встановлюється одне загальне для всього населення Росії найменування – громадян Російської Республіки». Викликаний революцією хаос в соціальному просторі вимагав введення нових принципів категоризації тепер уже поза станового суспільства. Основний з точки зору більшовиків принцип лежав на поверхні: класова боротьба сама по собі передбачала поділ на тепер уже колишніх експлуататорів і передовий клас – пролетарів і їх союзників. Характерно, що перша документальна оформлення громадян нової держави було проведено саме за цією ознакою: вже в 1918 році були введені так звані трудові книжки для НЕ трудящих (тобто для колишніх експлуататорів), для того щоб долучити їх до суспільно корисної праці.
Систематична робота по визначенню актуального класового складу почалася тільки після Громадянської війни. До середини 1920-х років склалася «методика» виявлення соціального статусу в залежності від того, ким була людина до революції. Однак вона могла застосовуватися лише до певної вікової категорії – до тих, хто до революції був дорослим, тому незабаром перейшли до більш «гнучким» методам.
Одна з перших інструкцій по визначенню соціального становища вийшла в 1925 році, належала НКВС і мала визначна назву: «Про введення нової системи ознайомлення з особистістю укладеного і результатами його перебування в місці ув’язнення». У ній пропонувалося таким чином описувати соціальне становище ув’язненого: «Виріс в сім’ї, а) багатою, середньої, бідної; б) робітника, ремісника, селянина, дрібного, середнього, великого торговця, чиновника, інтелігента і т. д.». Сенс такої класифікації цілком очевидний: відокремити «соціально чужих» від соціально близьких. Невизначеність меж нікого не бентежила. Якщо людина говорила, що він виріс в «середньої» сім’ї, його швидше зараховували до «багатим», ніж до «бідним».
Уже в наступному, 1926 році запроваджуються так звані трудові списки, в яких встановлювалася наступна номенклатура соціальних типів: «робочий», «колгоспник», «селянин-одноосібник», «службовець», «учень», «письменник», «художник», «артист», «скульптор», «кустар», «пенсіонер», «утриманець», «без певних занять». Реально в цій класифікації експлікувати не так «соціальний стан», скільки область занять. Неважко помітити, що дворянам, купцям, особам духовного звання і іншим місця в ньому не знайшлося. Так чи інакше, до часу введення паспортів в 1932 році в державних органах вже сформувалися певні установки по відношенню до соціальної диференціації населення.
Введення паспортної системи відбувалося під гаслом очищення міст від «соціально чужих елементів». Трудових мас пояснювалося: «Паспорт дає можливість “проявити” справжнє соціальне обличчя його власника. Оскільки він стає єдиним документом, що дає право на проживання в містах, паспортна система тим самим допоможе відцідити утворилася тут накип». Власне, те ж саме містилося і в службових інструкціях по введенню паспортної системи: «Головна мета видачі паспортів – точно встановити соціальний стан».
Якщо йти за цією логікою, графа «соціальне становище» повинна була стати головною в радянському паспорті, проте такої не стала. Справа в тому, що основна інтрига – а саме визначення соціального положення і відділення своїх від «чужих» – вирішувалася ще на підступах до паспорту, оскільки паспорт могли отримати тільки ті, хто відповідав номенклатурі соціально прийнятних типів. У паспорті фіксувався лише один з легітимних варіантів. Всі інші «соціально чужі» категорії населення автоматично виключалися з паспортної класифікації, а їх представники заносилися в особливі списки на виселення.
У паспортних документах засновувалася і фіксувалася офіційна соціальна ієрархія, вершиною якої були робочі. З їх числа під час паспортизації формувалися бригади допомоги міліції, покликані встановити «справжнє соціальне обличчя» претендентів на отримання паспортів і відповідно, на проживання в режимній території. Ентузіазм, з яким діяли загони «експертів», пояснювався не тільки ідеологічними міркуваннями і класовою ненавистю, а й цілком прагматично: звільнена житлоплощу заселялася в першу чергу активним пролетаріатом і так званими відповідальними працівниками. Комісії з паспортизації захлеснула хвиля доносів: «Доносили на сусідів: колишніх служителів культу, на тих, у кого виявляли “буржуазні нахили”, або на тих, хто нібито займався якимись махінаціями». У сумнівних випадках ОГПУ починало працювати до перевірки заявленого соціального походження.
Актуальні для органів управління соціальні ідентичності були набагато різноманітніше, ніж офіційно оголошені. Крім затверджених категорій, в неї входили ті групи, які як раз були відсутні в паспортному списку: кулаки, купці, шахраї, проститутки, дармоїди і так далі. На їх виявлення і були спрямовані зусилля організаторів паспортизації. По суті справи, паспортна номенклатура соціальних положень відображала неіснуючу, а офіційно схвалену і визначену на даний момент соціальну структуру. Тим самим не увійшли до неї соціальні групи виявлялися неіснуючими в офіційному соціальному просторі. Ця невидимість «експлуататорів» і «асоціальних елементів» закріплювалася відсутністю у них паспорти. Точніше, передбачалося, що вони повинні бути неодмінно виявлені і проявлені, але в іншому спектрі соціального простору – як ворогів, які повинні бути забезпечені іншого роду документами, а саме справами і довідками ув’язнених. При отриманні паспорта головним була навіть не конкретна позиція на шкалі соціальних станів, а то, в яку частину спектру людина потрапляла і відповідно, отримував він паспорт чи ні.
Після проведеної під час паспортизації сортування населення ажіотаж навколо визначення соціального становища помітно вщух. У прийнятій в 1936 році сталінської конституції всі громадяни Країни Рад знаходять рівні права незалежно від «соціального походження, майнового стану і минулої діяльності». Незважаючи на проголошену рівність, «класовий підхід» зберігався, але в специфічному варіанті. Після тривалих пошуків були виділені три соціальні не антагоністичні категорії: робітники, колгоспники і інтелігенція, яка прийшла на зміну службовцям. І тільки в 1974 році з Положення про паспортах був виключений пункт про фіксацію «соціального становища». Проект «СРСР як класове суспільство» був фактично завершений. В реалізації цього проекту паспорту була відведена особлива роль – бути основним інструментом конструювання і підтримки нової соціальної структури.
Непросту історію пережила в Росії категорія національної, тобто етнічної приналежності. У дореволюційній Росії національність в документах не фіксувалася, а якщо потрібно, то визначалася, як правило, за віросповіданням і/або мови. Офіційна практика була така, що, наприклад, лютерани вважалися німцями, і навпаки: вчорашній німець автоматично ставав російським, після того як приймав православ’я. Відома сцена з «Дами з собачкою» Антона Павловича Чехова:
– Я зараз внизу в передній дізнався твоє прізвище: на дошці написано фон Дідеріц, – сказав Гуров. – Твій чоловік німець?
– Ні, у нього, здається, дід був німець, але сам він православний.
В останні десятиліття імперії національність (в тих випадках, коли виникала необхідність в її фіксації) все частіше визначалася не стільки за віросповіданням, скільки по «рідної мови».
Розробка радянського проекту «національність» ускладнювалася тим, що значна частина населення не мала зовсім або мала дуже смутні уявлення про свою національну приналежність, та й стійкого переліку «національностей», які проживають в СРСР, не існувало (власне, і до сіх пір списки «уточнюються» при кожній перепису). На питання «Хто ви?», «Який народності?» Зазвичай відповідали: «Ми тутешні» або «Ми селяни / мусульмани / католики» і так далі.
При розгляді цієї категорії слід також врахувати, що відразу після революції була скасована колишня станова структура, а з 1918 року були скасовані всякі вказівки на віросповідання в документах, що засвідчують особу. Новій владі були потрібні постійні категорії, за допомогою яких можна було б розділити населення на певні групи для більш ефективного проведення своєї політики.
Введення категорії «національність» в радянський паспорт на перший погляд не дуже узгоджується з принципом рівності. Формально всі національності мали однаковими правами, проте в реальності ситуація була інакша і в наступні роки це проявиться в повній мірі. Ідея рівності всіх національностей СРСР на перших порах підкріплювалася і фактичною відсутністю офіційних правил визначення національної приналежності. «Положення про паспорти», що вийшло в 1932 році, що не регламентувало процедуру визначення національності: запис проводився за словами власників паспортів. Іншими словами, все отримували паспорти могли вказати національність, керуючись своїми уявленнями. В Інструкції працівникам пунктів щодо заповнення паспортів і тимчасових посвідчень від 26 січня 1933 роки ніяких складнощів з цієї графі не передбачено: «Графа 3. Національність. Пишеться національність власника паспорта – росіянин, українець, грузин, білорус, єврей, латиш і т. д.». Заповнення цієї графи практично ніяк не контролювалося, і на неї не звертали особливої уваги ні власники паспортів, ні органи міліції.
Однак до середини 1930-х років ситуація починає змінюватися, що було безпосередньо пов’язане з формуванням образу країни, що знаходиться в оточенні ворожих сил. Основною загрозою представлялися суміжні держави, які мали свої діаспори в Країні Рад, – перш за все поляки і німці. Представники цих діаспор («інонаціонали» в термінології НКВД) розглядалися в якості потенційних і реальних шпигунів і диверсантів. Завданням органів ставало їх виявлення і знешкодження. Про характер «знешкодження шпигунської мережі» говорять численні свідоцтва. В обласних архівах знаходяться дані про те, як співробітники НКВД, прагнучи виконати план по виявленню польських шпигунів, заарештовували осіб інших національностей і вибивали з них потрібну національність. наприклад:
«За розпорядженням керівного працівника Донецького УНКВС Вольського шляхом побиття від 60 заарештованих українців, білорусів і росіян були отримані свідчення про те, що вони є поляками».
Співробітники НКВС підозрювали, що, користуючись свободою у визначенні національності, багато поляків значилися за паспортами російськими та білорусами. На пошуки «інонаціоналов» були мобілізовані великі сили, причому не тільки з допоміжних служб. Наприклад, оперативник Вацлав Гридюшко під виглядом електромонтера отримував доступ до будинковим книгам і виписував щодня по п’ять-вісім неросійських прізвищ. Плани-то треба було виконувати – не мудруючи лукаво, в поляки записували всіх з прізвищами, що закінчуються на «ський».
У питанні національної приналежності чекістам була потрібна ясність і вона була введена циркуляром НКВС СРСР № 65 від 2 квітня 1938 року про обов’язкове: «Запис національності повинна бути проведена відповідно до фактичного національним походженням батьків». Заковика полягала в тому, що батьки далеко не завжди уявляли собі своє «фактичне національне походження». Я вже не кажу про нащадків змішаних шлюбів. Крім того, нагадаю, що в своїх документах раніше можна було вказувати будь-яку національність і оскільки цього не надавалося значення, писали хто на що здатний. Але, мабуть, не менш важливо було те, що цей циркуляр не став фактом публічного права і про нього не знали навіть ті, кого він безпосередньо стосувався.
Взагалі кажучи, чиновники-чекісти нічого принципово нового не придумали. Визначення своєї приналежності до того чи іншого роду-племені, народу велося за батьками (хоча були й інші важливі ознаки: релігія, мова, культура). Просто з усіх можливих ознак був виділений один – з тієї причини, що він, мабуть, здавався їм найбільш «об’єктивними», майже наочним. З його допомогою при бажанні можна встановити походження, а отже і національність.
Незважаючи на те що визначення національності по батькам здавалося чиновникам очевидним, як тільки стали вимагати саме цього, виникли проблеми. У різні інстанції приходили сотні листів з питанням: «Хто я? Допоможіть розібратися». Але виявилося, що набагато більше листів від тих, кому приписали, з їх точки зору, «неправильну» національність. Наприклад, людина вважає себе білорусом і раптом при отриманні паспорта виявляє, що його записали поляком. Це була поширена практика: працівники паспортних столів писали в паспортах те, що їм здавалося правильним. Природно, громадянин намагався домогтися справедливості і довести, що запис зроблено невірно.
Автори листів намагалися обґрунтувати свою «правильну» національність за тими ознаками, які вони вважали переконливими в ситуації, що створилася. Основний акцент правильності / неправильності приписаної національності робився на вихованні, звичаї і ширше, культурі. Це сформульовано, наприклад, в листі громадянина Раміх:
«Формально за національністю я значить німцем, але по суті нічого німецького в мені немає. Я не знаю ні німецької мови, ні німецьких звичаїв, весь час спілкувався і виховувався серед росіян».
Зазначу, що з цього часу для визначення національності в паспортах і в переписах стали застосовувати різні стратегії: в паспортах – за батьками, в переписах залишився колишній принцип – за самовизначенням.
Новий порядок визначення національності був внесений до Інструкції щодо застосування Положення про паспортах в 1940 році, але вона, як і всі паспортні інструкції, була з грифом «Секретно». Листи громадян і запити від офіційних органів продовжували надходити, але НКВД не поспішав з відкритою публікацією. Лише в Положенні про паспортах 1953, опублікованому мізерними тиражами, з’явилися відповідні роз’яснення щодо заповнення графи «національність». Таким чином, зазор між вільним визначенням національності і запропонованим «національність по батькам» виявився не 20 років, як можна було б зрозуміти з опублікованих документів, а всього лише п’ять (з 1933 по 1938 рік) і викликано це було міркуваннями «оперативного» (тобто репресивного) характеру.
Ця ситуація прекрасно ілюструє функціонування правової системи в СРСР. Офіційно всі ці 20 років діяли Положення, згідно з якими графа «національність» заповнювалася зі слів власників паспортів. Однак радянська людина повинна був вірити не написано, а конкретним практикам. Можна сказати, що зміст «абсолютно секретного» циркуляра транслювалося в народні маси діями працівників міліції та без особливих зусиль було засвоєно цими масами, звиклими до такої форми сприйняття радянського законодавства. Причому порядок визначення національності за батьками став загальним: не тільки для «сумнівних», а й для всіх громадян СРСР. Можна лише констатувати, що за досить короткий час «національність» з чогось необов’язкового і малозрозумілої перетворилася на щось цілком визначене – властивість, яке кожна людина отримує при народженні, наслідуючи його від батьків.
Новий порядок визначення національності став дієвим інструментом розгорнулися в кінці 1930-х і в 1940-х роках етнічних депортацій. Одним з багатьох ефектів депортацій за національною ознакою стало різке збільшення числа підроблених записів в графі «національність». Записи «німець», «поляк», «калмик» найчастіше змінювалися на «російський». Зрозуміло, не всі власники «небезпечних» записів вдавалися до підробок. Були й ті, хто намагався «виправити» національність легальним шляхом, проте не багатьох чекав успіх. Наприклад, в доповіді про роботу паспортного відділу міліції за 1944 рік зазначено:
«Відповідно до циркуляра НКВД … від 29.12.43 від Управлінь міліції надійшло і розглянуто 65 заяв громадян про зміну в паспортах записи про національність. З них задоволено – 4, відмовлено – 42, інші спрямовані на периферію для оформлення».
Повоєнні покоління сприймали введений НКВД порядок визначення національності за батьками як даність. Після кампанії по боротьбі з космополітизмом (1948-1953 роки) дискримінація за національною ознакою перейшла зі сфери державної політики в виняткову повсякденність і прийняла різноманітні форми. Мабуть, тільки у тих, чиї батьки були по паспорту російськими, не виникало особливих проблем з «п’ятим пунктом», зокрема з його сприйняттям оточуючими. Всі інші в тій чи іншій мірі відчували свою приналежність до «іншого» національності.
Завершуючи розгляд офіційних вимог щодо цієї категорії, слід зазначити, що введення категорії «національність» в паспорт було проведено в два етапи. На першому етапі (1932-1938 роки) національність визначалася зі слів власника паспорта і їй не приділялося особливої уваги. Але коли НКВД потрібна ясність в цьому питанні, був застосований звичний (за прикладом встановлення соціального статусу) принцип визначення «за походженням», тобто за батьками. Таке, майже біологічне, визначення національності як спадкової ознаки давало органам можливість хоч якось контролювати запис в паспортній графі. Строго кажучи, проголошений Радами рівний правовий статус національностей суперечив вимогу обов’язкової фіксації національності. Однак категорія «національність» стала не просто облікової (статистичної, як це було в Російській імперії), але саме правової, оскільки національним громадам було надано різний статус: одні з них мали своє територіальне утворення, інші – ні; одні вважалися народами, а інші – народностями і так далі. В результаті жорстка бюрократична приписів визначення національності вступила в складні відносини з груповими та індивідуальними ідентичностями. Одні сприйняли її як природну підставу своєї індивідуальності, у інших воно викликало різні форми відторгнення, аж до прагнення позбутися від запропонованої стигми.
Скасування запису про національність у новому російському паспорті, який був введений в 1997 році, проявила всю неоднозначність ставлення до цієї категорії широких кіл населення. Судячи з розгорнулися спорах, за радянських часів сформувалися щонайменше дві позиції. За скасування запису були головним чином ті, чиї батьки належали до різних національностей. Вони, як правило, аргументували свою позицію тим, що національність залежить від того культурного контексту, в якому вони народилися і дорослішали. Проти зникнення записи в паспорті виступали ті, хто звик визначати національність за батьками і чия етнічна самоідентифікація збігалася із записом у паспорті. Здавалося б, скасування запису ніяк не впливала на їх ідентифікацію, проте для багатьох запис в паспорті була тією опорою, у відсутності якої бачилася пряма загроза втрати коренів, втрати зв’язку зі своїм народом.
Турбота про збереження зв’язку з історичними коренями – загальне місце в установках противників скасування графи. Разом з тим показово те, що, за даними етносоціологіческіх дослідження, проведеного в 1988 році, майже чверть росіян не змогли відповісти, що їх ріднить зі своїм народом, крім відповідної графи в паспорті. Можна сказати, що запис в радянському паспорті (свого роду «паспортна національність») в кінцевому підсумку придбала самостійну цінність і сама по собі стала істотним компонентом у формуванні етнічної ідентичності.
Джерело: arzamas.academy
Успіхів у пошуку.