“Ніс рис гриби в коробі, так розсипав по бору: і виросли однодворці! Зібрав рис всіх однодворців в решето і поніс: грім грянув він і вивернув їх над Воронежем!”
В.І. Даль
Однодворці – клас здрібнілих служивих землевласників, колись поселених по південних, переважно, кордонів Московської держави для їх захисту. За Петра вони були записані в ревізькі «казки», платили подушне подати, але зберігали право особистого землеволодіння і володіння селянами.
У число однодворців потрапили і збіднілі нащадки старовинних дворянських родів (за Петра І деякі з них записувалися в однодворці, щоб уникнути обов’язкової служби), що мали дворянські грамоти. У 1801 році їм було дано право відшукувати і доводити втрачене їх предками дворянське гідність. Але вже через три роки наказано було розглядати їх докази “з усією строгістю”, спостерігаючи при цьому, щоб в дворянство не були допущені люди втратили його “за провини і отбивательство від служби.”
Четвертними селянами називається розряд колишніх державних селян, до реформи 1866 р офіційно іменувалися однодворцем. Розряд однодворців утворився з служивих людей, дітей боярських і, переважно, нижчих розрядів – козаків, стрільців, рейтарів, драгунів, солдатів, копейщиков, гармашів, затінщіков, комірів і засечних сторожів, селівшіхся в XVI і XVII ст. на східній і на південному кордонах Московської держави, для захисту його від ногайських і кримських татар.
Служиві люди нижчих розрядів в Московській державі отримували грошову платню і корм натурою; маєтку ж за службу відводилися дворянам і дітям боярським; але так як доставляти харчі натурою для значного війська, оберігав південно-східний кордон, було важко, і наймані служиві люди, не зацікавлені особисто в охороні кордонів, виконували сторожові та інші служби недбало, то уряд прийшов до думки давати землю для утримання не тільки вищих, а й нижчих служивих людей, що призначаються для охорони кордону, і відводити її їм біля останньої. Служиві люди українських міст були, тому, і військові, і хліборобами. Помісні їх ділянки, в загальному, були настільки незначні, що більшої їх частини не представлялося ні потреби, ні можливості обробляти землю кріпаками людьми; кожен селився, тому, на своїй землі не багатьма, а одним двором, і при зверненні в громадянський стан українські служиві люди отримали на цій підставі найменування однодворців.
Звернення їх в селянський стан послідувало в той час, коли південна межа держави відсунулася далеко в степ, і служиві люди, поселені між тульської оборонною лінією (напрямок Шацьк-Тула-Брянськ-Путивль) і білгородської (Козлов-Коротояк-Білгород-Охтирка), виявилися вже не на кордоні, а всередині країни; разом з тим оборона кордонів покладена була на регулярне військо. Згідно розпису 1672 г. (в яку не ввійшли відомості про 10 містах), в 18 північних українських містах (Тульської і Калузької губерній) перебувало 3090, а в 58 південних – 39560, всього 42650 служивих людей; потрібно думати, що це тільки глави сімей і що в їх маєтках, крім жінок, були й чоловіки. Принаймні через 70 років, під час другої ревізії, нащадків цих служивих людей – однодворців (разом зі старих служб людьми служивих) налічувалося вже 453 тис. Чоловічих душ; при 3-й ревізії (1761-65 рр.) їх було 527 тис. душ, при 8-ї ревізії (1833-35 рр.) – 1238 тис. душ.
Головним обов’язком українських служивих людей було охороняти кордон держави. Спочатку до служби залучалися всі чоловіки в віці від 15 років; потім допускалися пільги, а в кінці XVII століття з численної родини бралися 1-2 людини, а третій залишався вдома “на ріллі”; четверо одинаків вважалися як би за одну сім’ю, і служили по черзі. З утворенням при Петрові I регулярної армії, існування особливого полуземледельческого, напіввійськового класу робилося зайвим. Частина українських дітей боярських увійшла до складу дворянства, більшість же їх – по бідності, що залежала від обміління маєтків, або по небажанню нести службу (обов’язкову для дворян) – разом з нижчими розрядами служивих людей увійшло до складу селян і отримало найменування однодворців.
Слово “однодворец” вперше офіційно вжито в указі 12 березня 1714, але в приватному сенсі; в застосуванні ж до служивим людям нижчих розрядів взагалі воно вперше зустрічається в указі 1719 року про перепису. Звернення українських служивих людей в селян було вироблено шляхом перепису їх поряд з іншими “людьми податного стану” і оподаткування їх подушним збором.
Відповідно до фактом походження однодворців від служивих людей знаходиться факт володіння ними селянами. Спочатку селяни з’явилися в цьому середовищі головним чином шляхом пожалування нижчим служивим людям населених маєтків; згодом клас однодворческіх селян збільшувався припискою до однодворцем дворян, купівлею селян у дворян, отриманням їх у спадок і т. д. Число однодворческіх селян було, втім, дуже обмежена: по 3-й ревізії – 17675 душ, по 4-й – 21531 душа , в 1834 р – лише близько 11000 душ, по 1 селянинові на 112 однодворців. Спочатку однодворческіх селяни, як і поміщицькі, платили в казну лише подушний податок; межовими інструкціями передбачалося стягувати з них, як і з їх власників, податок на утримання ландміліції; здійснено це було в 1786 р, а в 1787 р постановлено не звільняє їх від оброку і в тому випадку, якщо вони перейдуть у спадок до однодворцем, дослужився до офіцерських чинів і вступили в дворянський стан. У 1827 р однодворческіх селяни звільнені від оброку по тому міркуванню, що вони несуть аналогічну повинність своїм власникам. Однодворці могли продавати селян тільки особам свого звання, купувати – також лише у них; сенатським указом 1794 їм було заборонено відпускати селян на волю, на тій підставі, що вони складаються з ними в однаковому подушном окладі, а право звільняти селян становить привілей дворянства; в 1809 р заборона це скасовано, як “яка не укладає достатніх причин”. У 1842 р однодворцем дозволено клопотати про заслання селян за погану поведінку і зухвалі вчинки до Сибіру на поселення. Ще імператриця Катерина II робила спробу викуповувати однодворческіх селян. У 1841 р, з нагоди прохань деяких однодворців про прийняття їх в казну, приступили було до поступового викупу їх (не більше 1/10 частини або 1000 душ в рік), зі сплатою за 100 руб. за душу; у однодворців, неспроможних до платежу недоїмки, викуп проводився, незважаючи на їх незгоду. До 1858 р скарбницею було придбано 7886 душ, а в цьому році Височайше наказано викупити всіх інших.
Земля отримана в маєток, шляхом іспомещенія служивих людей, називалася четвертний, а право володіти цією землею називалося четвертним правом. “Пріоброченную” землю не можна було продати, її можна було поступатися лише найближчому спорідненості, тому справжні, багатоземельні однодворческіх села, в яких жили нащадки дворян і бояр, зазвичай знали свої родоводи.
У XIX столітті окремі групи однодворців були відомі під прізвиськами: “галмани” (лайливі, безглузді); “Йонка” (від йон-он); “Індики” (горді); “Талагаі” (нероби, невігласи); “Щекун” (грубого вдачі, що говорили “шо” в місце “що”).
Успіхів у пошуку.
